Кінець - це завжди початок

­Я переживу, ­ сказала я подрузі відсторонюючи власні думки. Не хочу думати про Альфреда. Хочу навчитися жити самостійно.
Пройшов лише місяць, як я зібрала речі і переїхала до сестри. Це було вдруге і ми були такі рішучі на цей раз, що вже двадцять сім

днів «насолоджуюся» свободою.
Того дня Альфред зранку поїхав до церкви і я мала три­-чотири години щоб зібрати свої лахи. Коли все лежить посеред кімнати
починаєш по іншому сприймати своє життя. Невже «я» це лише кучка оцього мотлоху? Та половину з цього можна викинути через
вікно і більше ні разу не згадати, що колись вони були потрібні тобі.
Альфред зайшов до квартири так не рішуче, оглянув все довкола. Знав би він як мені складно, я відвернулася і з моїх очей покотилися
сльози. Як хотілося б щоб він підійшов і обійняв мене і сказав, що кохає і все зробить аби наша сім’я збереглася. Але він стоїть і
робить вигляд, що все правильно. Йде на кухню і заварює ромашковий чай.
О, як я добре знаю його. Насправді за маскою байдужості ледь-­ледь проглядається його хвилювання.
Що робити? Затягується розлука.
О, як я постаралася ж залишити за собою бардак. В мийці гора посуду, все що можна було розкидано. І на передньому місці, перед
цим усим в коридорі стоїть мій велосипед.
­Хочеш зі мною додивитися фільм, запитую я Альфреда. Якраз перед цим нарешті знайшла час чи можливість почати дивитися фільм
«Біля моря» з Бредом та Анджеліною. Як символічно. Про сімейну кризу.
Ми лягли на диван, ніби все добре. Він обійняв мене і з моїх очей знову покотилися великі теплі краплі нашої розлуки.
Самообман просочився між нами. Ось тут і зараз такі рідні і такі близькі і за пару дій станемо зовсім чужі одне одному.
Фільм дійшов до моменту де головні герої знайшли спільний інтерес і я зрозуміла, що це кінець цій прелюдії. Я зупинила фільм.
Це був кінець, тягнути не було більше сенсу. Я попросила ще діючого і ще такого рідного Альфредика викликати таксі.
Я їхала на велосипеді ледь проглядаючи крізь сльози дорогу.