Чи часто бувало у вас так, що у спілкуванні вам не вдається бути щирою, як би Ви не старалися?
Інколи я включаю синдром “Білявки”. Чому запитаєте Ви? Тому що це так зручно!
Сьогодні моє спілкування з оточуючим ділиться на дві категорії. Я: мудра, інтелектуальна і думаюча та Я: притворюха-муха.
Фальш - це фальш. Вона читається, яким би ти не був прекрасним актором, а з мене актриса не дуже. Заходиш в скайп, дзвониш найближчій людині, робиш своє зображення на весь екран і милуєшся своєю "майстерною" грою. Хм… Ну а що?
Самокритика ніколи не зайва, хоча… Якщо подумати глибше, та кому ми потрібні зі своєю філософією життя? Я - це я. Ти - це ти. От і йди собі лісом і залиш мене в спокої. Але ж ні... Почекайте! Соціум! Ми ж не в Норвегії, щоб ховатися за зачиненими дверима десь далеко в горах де нас ніхто не знайде. Ми ж створіння соціальні! Бла-бла.. Як без цього? От здавалося б, соціальні мережі. Для чого вони? Для спілкування? Ні? Ну подумайте, ми спростили собі все. По максимуму! І насправді, це не є погано! Заїжджена тема про лінь найкраще описана математиками. Ми справді схильні до спрощення в усьому та зменшення перешкод на своєму шляху. І це прекрасно! Без цього прогрес не можливий! Можу собі уявити, що було би з нами, якби ми старалися, як це роблять переважна більшість спортсменів, постійно ускладнювали собі життя. Хм. Але якщо розібратися в цьому, настільки б цікавішим стало наше життя. Ні? Справді у всіх свої інтереси. Всі ми різні. Так-так… Життя то череда подій. І моя подія почалася три дні тому, коли я сіла на електричку слізно прощаючись з моїми рідними, близькими та ворогами і недругами. Прощання - це щось неймовірне. Воно може бути таким різним. Комусь я просто махаю рукою, когось обіймаю, когось цілую.. а з кимось воно має бути особливим, за будь яких умов. І воно було! Ми спускаємося сходами, напруження… Я йду за тобою. Це так символічно. Бо коли ми спустимося залишаться тільки лічені кроки до розтавання. А їх хочеться розтягнути. Ти повертаєшся і кажеш: Йди вперед! Я хочу йти за тобою. Хочу бачити і відчувати твою спину. І знаєш що? Я все ж слухаюсь тебе, провожу легенько рукою по твоєму передпліччю і випереджаю тебе. А ти? Ти притискаєшся ззаду до моїх плечей і цілуєш ніжно в шию. Незабутньо… Ми виходимо на двір, на небі горять зорі і виблискує своїм овалом місяць. Ніч наповзла, приховала мою тривогу. Ти береш мене за руку. Мені не віриться, що ось і все. І я кажу тобі: Отак? Це кінець? Ми вже не побачимося? Ти легко кивнув і жадно цілуєш мене. Чому я не відповідаю? Чому не вішаюся тобі на шию? Чому інфантильно не плачу за тобою? Я просто переживаю цей момент тут і зараз. І як би воно не було, я кайфую.. Якби не щемило в грудях, я відчуваю життя.. любов… почуття. Складно говорити про стосунки коли все настільки не визначено. Потрібно було назвати “те що між нами”. Разом сісти і визначити, ну як це роблять у садочку? “Давай дружити.” А далі все зрозуміло, бо тут відповідь тільки так або ні. У нас же все заплутано! Ми хто? Взагалі чи є “ми”? Чи маємо на це право? Не знаю… Чи є у мене бажання все ідентифікувати? Надати термінологію? Означити? Авжеж!!! Хочу! Ще й як! Але чи потрібно мені це насправді? Так комфортно? Не знаю, це ж я. Я можу жити за будь яких умов, хіба без голови ніяк…. Так от, повертаючись до вечора-прощання. Машина під'їхала і ти відпускаєш мене, йдеш, а я не вірю, що так закінчується наша історія. А де ж магія? Момент, ти йдеш до авто… крок, два… Оглядаєшся, а я ще дивлюся на тебе, і ти повертаєшся назад, пришвидшуєшся(все я к у кіно), я простягаю руки і ти обіймаєш мене, цілуєш.. Ось він цей момент! ДЯкуууую! Це незабутньо. Незабутньо, як і все що було між нами, що є і, можливо, що буде… Ми попрощалися але лишилися разом. Як це можливо? За сучасних умов ми створюємо матрицю альтернативної реальності, де живемо з уявними чоловічками і жіночками, з піксельними людиськами з суперпривабливими аватарочками, що так відображають їх внутрішній світ. Ілюзія! Ілюзія в усьому!
Самокритика ніколи не зайва, хоча… Якщо подумати глибше, та кому ми потрібні зі своєю філософією життя? Я - це я. Ти - це ти. От і йди собі лісом і залиш мене в спокої. Але ж ні... Почекайте! Соціум! Ми ж не в Норвегії, щоб ховатися за зачиненими дверима десь далеко в горах де нас ніхто не знайде. Ми ж створіння соціальні! Бла-бла.. Як без цього? От здавалося б, соціальні мережі. Для чого вони? Для спілкування? Ні? Ну подумайте, ми спростили собі все. По максимуму! І насправді, це не є погано! Заїжджена тема про лінь найкраще описана математиками. Ми справді схильні до спрощення в усьому та зменшення перешкод на своєму шляху. І це прекрасно! Без цього прогрес не можливий! Можу собі уявити, що було би з нами, якби ми старалися, як це роблять переважна більшість спортсменів, постійно ускладнювали собі життя. Хм. Але якщо розібратися в цьому, настільки б цікавішим стало наше життя. Ні? Справді у всіх свої інтереси. Всі ми різні. Так-так… Життя то череда подій. І моя подія почалася три дні тому, коли я сіла на електричку слізно прощаючись з моїми рідними, близькими та ворогами і недругами. Прощання - це щось неймовірне. Воно може бути таким різним. Комусь я просто махаю рукою, когось обіймаю, когось цілую.. а з кимось воно має бути особливим, за будь яких умов. І воно було! Ми спускаємося сходами, напруження… Я йду за тобою. Це так символічно. Бо коли ми спустимося залишаться тільки лічені кроки до розтавання. А їх хочеться розтягнути. Ти повертаєшся і кажеш: Йди вперед! Я хочу йти за тобою. Хочу бачити і відчувати твою спину. І знаєш що? Я все ж слухаюсь тебе, провожу легенько рукою по твоєму передпліччю і випереджаю тебе. А ти? Ти притискаєшся ззаду до моїх плечей і цілуєш ніжно в шию. Незабутньо… Ми виходимо на двір, на небі горять зорі і виблискує своїм овалом місяць. Ніч наповзла, приховала мою тривогу. Ти береш мене за руку. Мені не віриться, що ось і все. І я кажу тобі: Отак? Це кінець? Ми вже не побачимося? Ти легко кивнув і жадно цілуєш мене. Чому я не відповідаю? Чому не вішаюся тобі на шию? Чому інфантильно не плачу за тобою? Я просто переживаю цей момент тут і зараз. І як би воно не було, я кайфую.. Якби не щемило в грудях, я відчуваю життя.. любов… почуття. Складно говорити про стосунки коли все настільки не визначено. Потрібно було назвати “те що між нами”. Разом сісти і визначити, ну як це роблять у садочку? “Давай дружити.” А далі все зрозуміло, бо тут відповідь тільки так або ні. У нас же все заплутано! Ми хто? Взагалі чи є “ми”? Чи маємо на це право? Не знаю… Чи є у мене бажання все ідентифікувати? Надати термінологію? Означити? Авжеж!!! Хочу! Ще й як! Але чи потрібно мені це насправді? Так комфортно? Не знаю, це ж я. Я можу жити за будь яких умов, хіба без голови ніяк…. Так от, повертаючись до вечора-прощання. Машина під'їхала і ти відпускаєш мене, йдеш, а я не вірю, що так закінчується наша історія. А де ж магія? Момент, ти йдеш до авто… крок, два… Оглядаєшся, а я ще дивлюся на тебе, і ти повертаєшся назад, пришвидшуєшся(все я к у кіно), я простягаю руки і ти обіймаєш мене, цілуєш.. Ось він цей момент! ДЯкуууую! Це незабутньо. Незабутньо, як і все що було між нами, що є і, можливо, що буде… Ми попрощалися але лишилися разом. Як це можливо? За сучасних умов ми створюємо матрицю альтернативної реальності, де живемо з уявними чоловічками і жіночками, з піксельними людиськами з суперпривабливими аватарочками, що так відображають їх внутрішній світ. Ілюзія! Ілюзія в усьому!
30/07/2016
Немає коментарів:
Дописати коментар