Роздуми

17:42 я сиджу в парку на траві і спостерігаю, як гойдаються діти на гойдалках та як комунікують між собою та дорослими.
Мій багаж знань та досвіду

відразу викриває основні проблеми, чи краще сказати задачі, що стоять перед їхніми батьками. Але найпершу мудрість, що я отримала за своє життя та роботу це не давати порад, лише у тому випадку якщо це цікаво дорослому і то лише через принцип "сендвіча".  Та приймати людей такими які вони є, світ глибший ніж філософія " чорного і білого".
Діти в Італії більш вільні і це радує мене. Країна з вищим рівнем розвитку і настільки має легкі життєві принципи. Я б сказала так: " без комплексів". І це прекрасно!
Будучи тут я краще розумію Монтессорі... Мало та все ж... є що сказати.
Але сьогодні моя велопрогулька дає відповідь на моє питання про ціль життя.
Коли сідаю на велосипед я ніби поринаю в іншу реальність, я тут і зараз. Я відчуваю легкий адреналін. Я на межі життя і смерті. І зараз, роками працюючи над цим, я вдячна Богу за кожну секунду свого існування. Я щаслива. Моє волосся розвіює вітер, я посміхаюся і відчуваю життя повною мірою. Я веду внутрішній діалог.
Сьогодні мені згадалося, що скільки себе пам'ятаю я любила свою країну. Я та про кого можна сказати - патріотка, хоча з віком зникає максималізм. Я згадала Тернопіль 2011, коли прописувала свою ціль в бажанні бути педагогом Монтессорі, як зараз пам'ятаю:"Зміна країни через виховання молодшого покоління". Я в Пласті по тій же причині. Лише в педагогіці я бачу виконання своєї життєвої місії. Тому мої роздуми про те чи лишитися в Італії, чи повернутися в Україну, хай навіть мій мозок знайшов чергове виправдання - це виховання української молоді. Саме української!!! Я не виключаю можливості отримання іноземного досвіду через навчання та практику в інших країнах, але лише для того, щоб бажання п'ятнадцятирічної Танюшки збулися. Школа яку діти люблять, де вчаться жити і міняти нашу країну...
3.10.2016