Хочеться...

Так хочеться, щоб він написав...
А він не пише і мабуть він з тих
хто обрізає все і вся...
Хіба це погано?
Просто після того, як я його побачила я відчуваю тягу до нього... І це дивно бо мені добре коли я з ним, а після біль у грудях... І бажання, розуміння того, що майбутнє відсутнє і правильно буде більше не бачитися.

Забувається, а точніше я просто не запам'ятала його. Занадто мало часу...

Робота та клопоти відволікають та ще й Іван - підтримка і приниження... Він як поєднання двох протилежностей. Сильний подразник. Спокушує.

Забувся давно, як привид нагадує про себе.

Я посміхаюся щиро, я йду до нього, прошу зустрінь і знову стіна... Знову розуміння і вдячність Богу, що він прийняв, чи точніше ми разом, правильне рішення. Таке вірне. Відчуття непотрібності піднімається до горла і відпускає тошнотою. Забувся...

Але чому? Чому я їх обирала?
Хочу бути коханою... А це ж можливо!!!
Мене оточують чоловіки, що навіть хочуть мене кохати, але я просто ще не готова... Потрібно відійти від всих моїх мужчин, пережити, переступити і відпустити.
Я знаю, що я люблю їх, але я втрачаю себе... Знову і знову...
Є людина з ким я можу бути собою... Є!